GEDANKEN
Wenn Du mit demselben Geräusch aufwachst, mit dem Du eingeschlafen bist, könntest Du Dich eventuell in Lviv befinden, einer, wenn nicht DER Stadt im Westen der Ukraine, wunderschön und zuweilen sehr feucht. Warum ich das schreibe, weil mir gestern, als ich wiederholt durch den Regen lief, Salzburg in den Sinn kam. Als Studentin am Mozarteum machte ich im ersten Jahr meines Studiums ein Fotoprojekt zum Thema Regen, da Salzburg, so wurde zumindest behauptet, angeblich die „regenreichste Region nach dem Amazonas“ sei. Darüber hinaus biegen sich auch in Lviv die Straßenseiten in einem Bogen in Richtung der Fußgängerwege, wodurch, wie in Salzburg, fahrende Autos die Vorbeigehenden mit üppigen Fontänen bedrohen. Ich habe das mit der „regenreichsten Region“ nie überprüft. Es war ja schließlich keine wissenschaftliche Abhandlung, sondern vielmehr ein Projekt, mit dem ich mich, gedeckt durch die Freiheit der Kunst, über derlei „Nebensächlichkeiten“ hinwegsetzen konnte. Doch gemessen an der Menge durchgeweichter Klamotten und des einschlägigen Begriffes „Schnürlregen“, dessen Regentropfenlänge der Distanz zwischen Wolke und Boden zu entsprechen scheint, glaubte ich es nur zu gern.
Eine weitere Gemeinsamkeit offenbarte sich hier meiner Blicke. Wie das Stadttheater in Salzburg (und in vielen anderen Städten der ehemaligen k.u.k-Monarchie) erbauten auch hier in Lviv die österreichischen Architekten Fellmer und Helner einige gewichtige Gebäude, so auch das von uns bewohnte Hotel „George“ oder das Opernhaus, welches direkt gegenüber unserer Wirkungsstätte, dem Zankovetska Theater, liegt. (…) Man muss hier nicht weit gehen, um den Atem der Zeit, in der Joseph Roth in dieser Stadt lebte, einzuatmen. Trotzdem fast ein Jahrhundert vergangen ist und Lviv bereits einige Bevölkerungs- und Namenswechsel erlebt hat, erscheint die Vergangenheit auf seltsame Weise allgegenwärtig, nicht durch die künstliche oder museale Konservierung seiner Gebäude, sondern durch echte (teilweise mittlerweile sehr morbide anmutende) Originalzustände selbiger. D.h. jedoch keinesfalls, die Stadt sei ihrem Verfall preisgegeben. Immerhin ist sie ist seit den 90er Jahren Unesco-Weltkulturerbe. Was mich beglückt, ist, dass diese oft sehr gewalttätigen Sanierungsprozesse hier bisher (offensichtlich) ausgeblieben sind. Ich gehe durch Treppenhäuser und Hinterhöfe, über Plätze und Parkett, unter Decken und Lampen und stelle mir vor, wie es hinter den äußerlich fast unberührten Mauern der Häuser wohl aussehen mag. Gleichzeitig verbinden Elemente von Streetart oder neuen Fenstern in alten Öffnungen das Gestern mit dem Heute. Alter Putz wird abgenommen, um noch ältere Schriftzüge auf Polnisch, Hebräisch, Ukrainisch, Deutsch freizulegen. Diese Schriftzüge beweisen einmal mehr, wie viele verschiedene Menschen mit unterschiedlicher kultureller Zugehörigkeit, Religion und Sprache unter einen großen Dach wie dem der Stadt Lviv zusammengelebt haben und macht gleichzeitig schmerzhaft bewusst, welcher Reichtum verloren gegangen ist. Ein solches Zusammenleben – ein für mich so wünschenswerter Lebensansatz in Zeiten wieder enger werdender Grenzen …
думки
Якщо ти прокидаєшся під той же шелест дощу, під який засинав, не виключено, що ти
знаходишся у Львові. Одному з, або ж, в головному місті західної України, прекрасному
місці, яке, щоправда, часто буває дуже мокрим. Чому я пишу про це? Коли я вчора
знову ішла дощовою львівською вулицею, мені згадався Зальцбурґ. Будучи студенткою
першого курсу в університеті Моцартеум, я зробила фотопроект на тему дощу, оскільки
вважалося, чи у всякому разі, припускалося, що Зальцбурґ – найбільш дощовий регіон у
світі після Амазонки. У Львові дороги, як і у Зальцбургу, стають глибшими біля хідників,
в цих заглибленнях збираються калюжі і машини обливають ні в чому не винних
пішоходів фонтанами води. Я ніколи не перевіряла це твердження, щодо «найбільш
дощового регіону». Зрештою, це не була наукова праця, а мистецький проект, свобода
мистецької інтерпретації дозволяла мені оминути формальності фактчекінгу. Хоча, мій
одяг ніколи до кінця не висихав, а ще я дізналася поняття «нитка дощу» – малося на
увазі, що довжина краплі дощу дорівнювала відстані від хмари, і аж до самої поверхні
землі. Тож, складно було не повірити в цей дощовий міф.
Ще однією спільною рисою виявилась архітектура. Зальцбурзький державний театр (як і
театри багатьох інших міст Австро-Угорщини) був збудований австрійськими
архітекторами Фелльмером та Хельнером, як і готель «Жорж», в якому ми зупинилися,
а також, оперний театр, що знаходиться на протилежному кінці проспекту Свободи. Не
треба далеко ходити, щоб вдихнути дух тих часів, у які у Львові, на той час, Лемберґу,
перебував Йозеф Рот. Хоча пройшло більше ста років, населення міста та його назва
кілька разів змінювалась, минуле, здається, живе усюди в місті. І це не через штучну
музейну консервацію будівель, а через справжній їх вигляд (щоправда, часто цей
вигляд не так історичний, як обшарпаний). Тут варто відмітити, що з девʼяностих років
місто належить до світової спадщини Юнеско. Мене радує, що місто не піддалося низці
агресивних ремонтних робіт. Я підіймаюся сходами, заходжу у дворики, крокую через
площі, ступаю на паркет, дивлюся на стелі та люстри та уявляю собі, як можуть
виглядати помешкання за цими недоторканими стінами. В той же час, такі елементи, як
стрит-арт, або ж нові віконні рами у старих камʼяницях, поєднують минуле з сучасністю.
Шари штукатурки зчищаються, щоб віднайти під ними ще старіші написи – польською,
івритом, українською та німецькою. Ці написи доводять, скільки різних людей, з різною
культурною, релігійною та мовною приналежністю, жили разом під таким великим
дахом, як небо Львова. Але вони також болісно нагадують про те, яке багатство було
втрачено. Таке строкате співіснування є для мене дуже важливою та бажаною
концепцією в часи, коли державні кордони стають все тіснішими…
THOUGHTS
If you wake up to the same sound you fell asleep to, you might find yourself in Lviv, one of, if not THE city in western Ukraine, beautiful and sometimes very wet. Why am I writing this? Because yesterday, as I was once again walking through the rain, Salzburg came to mind. As a first-year student at the Mozarteum, I created a photo project on the subject of rain, as Salzburg was said to be the ‘rainiest region after the Amazon’. What’s more, in both Lviv and Salzburg, pedestrians walking too close to the edge of the pavement risk being soaked by the water splashed up by passing cars. I never fact-checked the ‘rainiest region’ thing. After all, it was not a scientific treatise, but rather a project with which I could ignore such ‘trivialities’, covered by the freedom of art. But judging by the number of soaked clothes and the existence of the term ‘Schnürlregen’, which means pouring with rain, I was only too happy to believe it.
Another similarity revealed itself to me here. Like the city theatre in Salzburg (and in many other cities of the former Austro-Hungarian monarchy), the Austrian architects Fellmer and Helner also built some important buildings here in Lviv, including the ‘George’ hotel we are staying in and the opera house, which is located directly opposite our place of work, the Zankovetska Theatre. You don’t have to go far to feel as though you are breathing the same air as Joseph Roth. Although almost a century has passed and Lviv has undergone several changes in population and name, the past seems strangely omnipresent, not through the artificial or museum-like preservation of its buildings, but through the genuine (sometimes now very morbid-looking) condition of them.
This does not, however, mean the city has been left to decay. After all, it has been a UNESCO World Heritage Site since the 1990s. What makes me happy is that these often very violent redevelopment processes have so far (obviously) failed to materialise here. I walk through stairwells and backyards, across squares and parquet floors, under ceilings and lamps and imagine what it might look like behind the seemingly untouched walls of the houses. At the same time, street art or new windows in old walls connect the past with the present. Old plaster flaking off buildings is removed and reveals older lettering; Polish, Hebrew, Ukrainian and German. The writing proves once again how many different people with different cultural affiliations, religions and languages have lived together under the roof of the city of Lviv. At the same time, it makes us painfully aware of the wealth that has been lost. Living together like this – an approach to life that I find so desirable in times of increasingly narrow borders …
Von Julia Kurzweg, Bühnen- und Kostümbildnerin