Keine Party in Berlin
Ich habe einmal drei Monate lang in Berlin gelebt. Ob ich dort Party gemacht habe? Nein, leider nicht. Ich bin 2022 nach Berlin gekommen, um meinen Geburtstag dort zu feiern. Am 23. Februar bin ich angekommen und am 24. Februar, meinem Geburtstag, bin ich in einer anderen Welt aufgewacht. Ich war gezwungen, drei Monate in Berlin zu bleiben, ohne zu wissen, was mit mir passieren würde. Um ehrlich zu sein, ich hasste die Straßen Berlins und die Menschen, die durch diese Straßen liefen. Jedes Mal, wenn ich die Ukraine erwähnte, kamen mir die Tränen. Später habe ich natürlich erkannt, dass es gar kein Hass war, sondern eher Verzweiflung oder sogar Verwirrung.
Schließlich kam es dann doch dazu, dass ich eine Berliner Party selbst erleben musste. Bei einer der Proben entschied Jan, dass uns ein Stück echtes deutsches Theater fehlte, also kümmerten wir uns nicht um die Lyrik und stürzten uns in eine Techno-Party. Die ganze Energie des Textes wurde auf den Kopf gestellt und Josef Roths Worte erklangen: Ukrainomania. Das deutsche Team lachte bei jeder Zeile. Der ukrainische Teil des Teams sah schweigend und etwas angespannt zu. Hatte ein gebürtiger Ukrainer wirklich einen so selbstironischen Text geschrieben?
Beim Zuhören wird nicht sofort klar, ob sich Roth mit der Ukraine und den Ukrainer:innen, über die er schreibt, identifiziert. Als Ukrainerin, die ihre Geschichte kennt, ertappe ich mich bei einer Dissonanz. Wie oft hat die Welt ähnliche Ukrainomanien erlebt und wird sie noch erleben? Im vergangenen Jahrhundert gab es sie schon einmal: Ein ukrainischer Chor reiste von den verwischten Grenzen der Ukraine bis an die Küsten Amerikas und sang auf europäischen Bühnen in ukrainischer Sprache. Sobald die Welt zum ersten Mal echte Ukrainer:innen durch ihre Kultur kennenlernte, existierte das Land, aus dem die tapferen und talentierten Ukrainer:innen kamen, nicht mehr. Ist es wirklich so, dass ich jetzt etwas Ähnliches erlebe? Wenn die Grenzen meines Landes brutal verletzt werden und das Leben von Menschen ruiniert wird, versuche ich durch Kunst und Kultur aufzuschreien. Ich schreie die Welt an, ich schreie die Ukrainer:innen an, ich schreie mich selbst an. Die Ukrainomanie breitet sich wieder auf der ganzen Welt aus. Aber wenn Europa damals fassungslos zugesehen hat, so sind die Europäer:innen jetzt zumindest auf unserer Seite. Die Ukrainer:innen selbst müssen sich von der Ukrainomanie anstecken lassen. Wir sind nicht mehr Teil eines fremden Imperiums, nicht mehr eine vergessene Seite der Geschichte. Das ist unsere Chance, nicht in der nächsten Welle der Ukrainomanie unterzugehen, sondern sie in eine anhaltende Welle des Bewusstseins zu verwandeln, dass wir eine Nation sind, die ihre Zukunft gestaltet und entwickelt. Und selbst wenn diese Welle in der Welt abebbt, müssen wir auf ihr bleiben. Wir müssen weiterhin unsere Lieder singen, unsere Geschichten schreiben und unsere Realität erschaffen.
Ніякої вечірки у Берліні
Колись я прожила в Берліні близько трьох місяців. Запитаєте, чи відвідала я славнозвісні берлінські вечірки? Ні, на жаль, не відвідала. Я приїжджала відсвяткувати свій день народження в Берліні у 2022 році. Прилетіла 23 лютого, а вже 24 лютого, саме в день свого народження, прокинулась вже в іншому світі. Тоді я вимушено лишилась в Берліні на 3 місяці, без розуміння того, що зі мною буде. Чесно, я ненавиділа берлінські вулиці, людей що ходили по вулицях, а будь яке згадування України змушувало сльози литись з очей. Згодом я звісно відрефлексувала цей період, і зрозуміла, що то була зовсім не ненависть, скоріш відчай чи ба розгубленість. Але берлінську вечірку мені таки довелося відчути на собі. На одній з репетицій Ян вирішив, що нам не вистачає шматку справжнього німецького театру, тому збриваючи лірику ми занурюємось у техно вечірку. Перевернувши всю енергію, звучить текст Йозефа рота. Україноманія. Німецька команда сміється після кожного рядка. Українська її частина мовчки і трохи напружено спостерігає. Невже це такий самоіронічний текст етнічного українця? Слухаючи його не одразу можна зрозуміти, чи ототожнює Рот себе з Україною і українцями про яких пише. Я як українка знаючи свою історію, ловлю себе на дисонансі. Скільки разів світ пережив і ще переживе подібних україноманій? Тоді в минулому столітті український хор заспівав українською мовою на європейських сценах, подолавши довжелезний шлях від невпевнених кордонів України до берегів Америки. І коли світ вперше пізнавав справжніх українців через їх культуру, країна з якої приїхали сміливі та талановиті українці припиняла своє існування. Невже я зараз проживаю щось подібне? Коли кордони моєї країни були жорстоко порушені, а долі людей понівечені, я через мистецтво і культуру намагаюсь кричати. Кричу до світу, кричу до українців, кричу до себе. По світу знову котиться україноманія. Але якщо тоді Європа з подивом спостерігала, то тепер вони як мінімум стоять на нашому боці. Самі українці мають захворіти на україноманію. Ми більше не частина чужих імперій, не забута сторінка історії. Це наш шанс не загубитися в черговій хвилі україноманії, а перетворити її на постійну хвилю усвідомлення себе як нації, яка творить і будує своє майбутнє. І коли ця хвиля затихне у світі, ми повинні лишитися на ній. Ми маємо продовжувати співати свої пісні, писати свої історії і творити свою реальність.
No Party in Berlin
I once lived in Berlin for three months. Did I party there? No, unfortunately not. I came to Berlin in 2022 to celebrate my birthday. I arrived on 23 February and on 24 February, my birthday, I woke up to a different world. I was forced to stay in Berlin for three months without knowing what was going to happen to me. Honestly, I hated the streets of Berlin and the people walking through them. Every time I mentioned Ukraine, it brought tears to my eyes. Later, of course, I realised it wasn’t hatred but despair or confusion.
In the end, I had to experience a Berlin party for myself. During one of the rehearsals, Jan decided we were missing crucial a piece of real German theatre. So, we didn’t bother with the lyrics and instead threw ourselves into a techno rave. All the energy of the text was turned on its head and Josef Roth’s words rang out: Ukrainomania. The German team laughed with every line. The Ukrainian half of the team looked on silently and somewhat tensely. We all wondered, had a native Ukrainian really written such a self-deprecating text?
When listening, it is not immediately clear whether Roth identifies with Ukraine and the Ukrainians he writes about. As a Ukrainian who knows her history, I find there is a dissonance. How often has the world experienced similar Ukrainomania and will it continue to do so? It happened once before in the last century: a Ukrainian choir travelled from the blurred borders of Ukraine to the shores of America and sang in Ukrainian on European stages. Once the world got to know real Ukrainians through their culture for the first time, the country where the brave and talented Ukrainians came from no longer existed. Is it really the case that I am experiencing something similar now? When the borders of my country are brutally violated and people’s lives are ruined, I try to shout out through art and culture. I shout at the world, I shout at Ukrainians, I shout at myself. Ukrainomania is spreading all over the world again. Europe looked on in bewilderment back then, but they are on our side now. Ukrainians must allow themselves to be infected by Ukrainomania. We are no longer part of a foreign empire, nor are we a forgotten page of history. This is our chance not to drown in the next wave of Ukrainomania, but to turn it into a sustained wave of awareness revealing that we are a nation shaping and developing its future. And even if this wave dies down in the world, we must stay on it. We must continue to sing our songs, write our stories and create our reality.
von Yelyzaveta Tsilyk
Foto: Claus Philipp