Der Schlüssel
Der Himmel ist grau und schwer, das Licht der Laternen vergilbt den Anblick auf die Stadt.
Das feuchte Kopfsteinpflaster reflektiert nervös zuckende Autoscheinwerfer.
Der Geruch der Luft verrät mir, dass ich nicht mehr in Westeuropa bin.
Darüber kann die Flut an Apple-Logos über den Geschäften und die stattliche Zahl an Barristas nicht hinwegtäuschen. Es ist ein wenig verwirrend. Die Symbole und ihre Bildsprache sind mir vertraut. Sie erzählen mir etwas von Individualismus, Freiheit, Kapitalismus, Kultur, Liberalismus und Patriotismus.
Der Austausch mit den Menschen fällt eher knapp aus. Offensichtlich ist man als Ausländer doch nicht so eine Seltenheit und mit Sicherheit kein Anlass zu Fragen oder zumindest für eine hochgezogene Augenbraue. Business as usual. Gar nicht unfreundlich. Vielleicht sogar herzlich.
Ich kann die Grenzen zwischen Höflichkeit und aufrichtiger Freundlichkeit nicht ausmachen. Da eben hört die Lesbarkeit auf. So wie hier damals k.u.k aufhörte.
Ich habe noch kaum ein Gefühl für Stadt und Menschen, obwohl ich mich am vierten Tag schon ganz routiniert zwischen Hotel und Theater hin und her bewege. Mit geschultertem Instrument fühlt man sich ohnedies unmittelbar heimisch. Heimat ist, wo ich ein Instrument auf der Schulter trage. Für Joseph Roth war das Hotel die Heimat. Er nannte sich einen Hotelpatrioten.
Die Umstände, die dazu führten sind schnell erfasst. Das Hotel als Fixpunkt einer jeden Flucht.
Weil es hier schon früh dämmert und ab Mitternacht eine Ausgangssperre gilt, ist mein Hotelzimmer der unerschütterliche Fixpunkt einer jeden Nacht. Die Proben und die Ausgangssperre diktieren den Tagesablauf so präzise, dass ich das Hotel im Grunde genommen mit der Stechuhr betreten und verlassen könnte. Aber was ich mit Joseph Roths Hotelleben vermutlich teile, ist der Umstand, dass auch ich an der Rezeption meinen Schlüssel ungefragt und in herzlicher Wortlosigkeit ausgehändigt bekomme.
ключ
Небо сіре та важке, світло ліхтарів надає місту жовтавого відтінку.
У мокрій бруківці тремтять відблиски нервових автомобільних фар.
Запах повітря нагадує мені, що я знаходжуся поза межами західної
Європи. При цьому, кількість значків «Епл» на магазинах та барист у
закладах приголомшує. Це дещо бентежить. Символи та логотипи
говорять зрозумілою мені мовою – це мова індивідуалізму, свободи,
капіталізму, культури, ліберальності та патріотизму.
Спілкування з людьми не виходить за рамки звичайного – очевидно,
що тут звикли до іноземців. Їх не закидають питаннями, на них не
дивляться скоса. Звична справа. Не зустрічаю в людях непривітності –
вони радше щирі.
Мені складно окреслити межу між ввічливістю та щирою дружністю,
тут закінчується моє вміння читати людей, так як колись тут
закінчувалась Австро-Угорська імперія. Я ще не зрозумів справжній
характер міста та людей у ньому, хоча щодня курсую між готелем та
театром. З музичним інструментом на плечі, швидше відчуваєш себе
на своєму місці, де б ти не був. Батьківщина там, куди я привожу свої
інструменти. Для Йозефа Рота батьківщиною були готелі. Він навіть
називав себе готельним патріотом.
Нескладно зрозуміти причини такої привʼязаності – готель був його
єдиним прихистком у низці втеч та поневірянь.
Темніє все раніше, а опівночі починається комендантська година, тож,
готельний номер і для мене стає незмінним пунктом призначення,
куди я щоночі повертаюся. Комендантська година та репетиції
задають такий розклад, що мої переміщення відбуваються з точністю
до хвилини. Але що обʼєднує мій готельний досвід з досвідом Йозефа
Рота – це те, як на рецепції мені щодня з ввічливою привітністю
вручають ключ від мого номера.
The Key
The sky is grey and heavy, the light from the lanterns casts a yellow glow over the city. The damp cobblestones reflect the flickering car headlights.
The smell of the air tells me that I am no longer in Western Europe.
The flood of Apple logos above the shops and the impressive number of baristas can’t hide that fact. It’s confusing.
The symbols and their imagery are familiar to me. They tell me something about individualism, freedom, capitalism, culture, liberalism and patriotism.
Conversations don’t last for long. Being a foreigner is not a rarity after all and certainly no cause for questions or a raised eyebrow. It’s just business as usual. Not unfriendly. Perhaps even cordial.
I can’t see the line between politeness and sincere friendliness. That’s where legibility ends. Just like the Dual Monarchy of Austria-Hungary ended here.
I still barely have a feel for the city and its people, even though I’ve been moving back and forth between the hotel and theater for four days already. Whenever I carry around an instrument, I immediately feel at home anyway. Home is where I carry an instrument on my shoulder. For Joseph Roth, the hotel was home. He called himself a hotel patriot.
It’s easy to understand why. The hotel was the fixed point of all his escapes.
Because it gets dark here early and there is a curfew from midnight, my hotel room is the unshakeable focal point of every night. The rehearsals and the curfew dictate my daily routine so precisely that I could enter and leave the hotel like I was punching in and out of my shift at a factory. But what I probably share with Joseph Roth’s hotel life is the fact that I am also handed my key at reception without being asked and with a cordial lack of words.
von Jacob Suske, Live-Musik
Fotos: Jacob Suske