FOTOS IM KÜHLSCHRANK
Eine große deutsch-österreichische Delegation kommt nach Lviv! Was sie hier wohl wollen?
Von Anfang an war dieses Projekt voller Geheimnisse, es faszinierte uns. Unsere Theaterkolleg:innen waren davon überzeugt, dass wir an etwas Großartigem arbeiteten, aber an was? Niemand wusste es genau. Sogar diejenigen von uns, die direkt an dem Projekt beteiligt waren, hatten keine Ahnung: Was zum Teufel machen wir hier? Wer – verdammt – ist Joseph Roth? Und warum brauchen wir seine Arbeit im Theater, wenn überall Krieg herrscht?
Mit diesen Fragen begannen wir unsere ersten Proben. Wir suchten nach Vergleichen und Verbindungen zur Gegenwart und zu den Ereignissen der letzten hundert Jahre. Ich empfand den Probenprozess als sehr intensiv und informativ – die Arbeitsweise war ganz anders als unsere übliche Arbeit. Anstatt das Textbuch zu lesen (zu Beginn hatten wir noch keines), trafen wir uns mit Historiker:innen, Germanist:innen und Reiseleitern. Manchmal brodelte am Ende des Tages unser Kopf angesichts all der Informationen, die wir gesammelt hatten, und der Frage: WER – VERDAMMT – IST JOSEPH ROTH?
Für mich ist er ein Fremder in einem fremden Land – so wie die Mehrheit der ukrainischen Migrant:innen. Viele Menschen sind Binnenvertriebene, manche sind sogar ins Ausland gegangen. Dies wurde zu einem Schlüsselgedanken in unseren Skizzen. Was bleibt in unserem kollektiven Gedächtnis, das für uns wertvoll ist? Was erzählt das über uns? Einmal zerstört, versuchen wir Ukrainer:innen, diese Erinnerungen mithilfe verschiedener kultureller Mittel auszugraben und sie festzuhalten. Auf diese Weise trägt meine Geschichte darüber, wie wir jetzt unsere Wertsachen und Familienfotos im Kühlschrank aufbewahren, um sie vor Raketeneinschlägen zu schützen, dazu bei, das Publikum in „das Stück“ eintauchen zu lassen. Die Zusammenarbeit mit Jan und dem gesamten Team war Rock’n’Roll, das liebe ich. Unser Abend war sehr lebendig, verspielt und voller improvisatorischer Momente, die ich am Theater am meisten liebe.In der ersten Folge unseres Projekts ging es um die Fragen WER – VERDAMMT – WAR JOSEPH ROTH?, >Wer sind wir in diesen Zeiten?> und >Was bedeutet es, in Kriegszeiten Theater zu machen?>. Eine Fortsetzung folgt.
Фотографії в холодильнику
Велика німецька делегація у Львові , що ж це буде ?
Багато інтриг та таємниць огортав цей проєкт від початку . Всі колеги в театрі здогадувались , що ми готуємо щось грандіозно, але ніхто не знав , чим ми займаємось… Власне , і не всі учасники від початку здогадували , що ж ми в біса тут робимо ?) Хто в біса такий Йозеф Рот, і навіщо нам він в театрі в часі війни?
Це, власне , й були ключові і фундаментальні поняття з яких починались перші дні репетицій . Ми шукали паралелі і зв‘язки в часовому проміжку майже в століття . Репетиційний час для мене був дуже пізнавальним і не зовсім характерним для класичних театральних підходів, бо ми починали не з читок п‘єси (якої в нас не було, а вона творилась в моменті) , а з зустрічей з істориками , германістами , екскурсоводами … часто вкінці дня закипала голова від кількості інформацій і врешті , всерівно з тотальної загадки , хто в біса Йозеф Рот.
Для мене він чужинець на чужині , так як і більшість українців (ВПО) , а також біженців за кордоном зараз себе відчувають . Власне , це і стало для мене ключовою темою ескізів . Що залишається в пам’яті цінним для нас і про нас ? Стерта пам’ять – це те , що зараз намагаються відновити і закарбувати в різних культурниз проявах в Україні . Так моя розповідь , про архівні фото родини , запаковані в зіп пакети та в холодильник , щоб вберегти їх від ракетного влучання в наш будинок, занурює нас у початок «вистави» . Робота з Яном та всією командою була дуже драйововою та рок-н-рольною, я таке люблю . Тож , перформенс видався дуже живим, ігровим та вміщав багато імпровізаційниз моментів , що я найбільше обожнюю в театрі. Перша сесія нашого проєкту лише відкрила питання «Хто такий Йозеф Рот», «хто ми», «і що таке творити театр у часі війни» , далі буде
PHOTOS IN THE FRIDGE
A large German delegation is coming to Lviv! What will it be?
This project has been full of secrets and intrigues from the very beginning. Theatre colleagues were convinced we were working on something grandiose, but what? No one could guess. Even those of us involved in the project directly, had no clue: what the fuck we are doing here? Who the fuck is Joseph Roth? And why do we need his work in the theatre when the war is happening all around?
These were the questions we started our first rehearsals with. We looked for comparisons and connections to now and events over the course of one hundred years. It turned out to be a very rich and informative process for me, very unlike our usual work. Instead of reading the script (we had none at the beginning), we met with historians, Germanists and tour guides. Sometimes at the end of the day, our heads were boiling with all this information and with the question – who the hell is Joseph Roth?
To me, he is a stranger in a foreign land, just like the majority of Ukrainian migrants. Many people are internally displaced and some people even went abroad. This became a key idea in our sketches. What remains in our collective memory that is valuable for us? And what tells this about us? Once erased, these memories are something we Ukrainians are attempting to restore and imprint using various cultural media. In this way, my story about how we now store our valuables and family photos in the fridge to save them from the rocket hit helps immerse the audience into „the play“. Working with Jan and the whole team was rock and roll, I love that. Our final sketch was very lively, playful and full of improvisational moments, which I adore most in the theatre. So the first episode of our project only asked the questions „Who the fuck is Joseph Roth?“, „Who are we?“, „What does making theatre mean in wartime?”. To be continued.
von Solomiya Kyrylova, Schauspielerin
Fotos: Khrystyna Korol